Page 126 - На краю Ойкумены

Троє друзів, що сиділи на слонах, спустилися вниз і попрощались із своїми хазяями.
Загін перейшов через річку. Друзі довго дивилися вслід сірим велетням, які підіймались на
плоскогір'я, що тяглося на північ від річки. Мимоволі всі троє з жалем зітхнули, коли могутні
тварини зникли вдалині. Етруск, негр і еллін розпалили сигнальне вогнище для товаришів,
які йшли десь позаду.
— Ходімо шукати очерет і дерева, щоб зробити плоти, — запропонував Кідого
етруску. — Ми пропливемо швидко путь, що залишилась. Ти, кривий, чекай біля вогнища,
бережи ногу, — з грубуватою ніжністю звернувся негр до молодого елліна.

Пандіон і Каві залишили Кідого на березі річки серед його родичів.
Запах близького моря п'янив друзів, які виросли на його березі. Вони відштовхнули
свій пліт і попливли в лівий рукав гирла.
Скоро пліт зупинився — протока була занесена піском. Друзі видерлися на крутий
берег, плутаючись у високій траві. Вони перебрались через горбисте пасмо, задихаючись від
хвилювання, поспішно зійшли на прибережний вал і, затамувавши подих, завмерли, не
маючи сил говорити.
їх п'янила нескінченна широчінь океанського простору, тихий плескіт хвиль
приголомшував, наче грім. Каві і Пандіон стояли по груди в колючій траві. Високо над їх
головами похитувались перисті верхівки пальм. Край зеленого підніжжя горбів біля смуги
прибережного піску, що виблискував під промінням сонця, здавався майже чорним. Золотий
пісок облямовувала срібляста стрічка піни, вона вся рухалася, за нею коливались прозорі
зелені хвилі. Ще далі пряма смуга позначала межу прибережних рифів. Вона здавалася
сліпучобілою на фоні глибокої синяви відкритого океану. По небу де-не-де повільно пливли
легкі пухнаті нечасті хмари. Коло берега стояли, схилившись над піском, п'ять пальм. Їх
довге листя то широко розпластувалось у повітрі, то згиналося під поривами вітру, наче
крила ширяючих над берегом розтріпаних птахів з темнокоричньовим і золотистим пір'ям.
Листя пальм, наче вилите з бронзи, застилало виблискуючий простір океану. І гострі краї
спалахували каймою блискаючого вогню — з такою силою пробивалося крізь нього могутнє
сонце. Вологий вітер ніс запах морської солі. Теплі струми вітру розтікалися по обличчю і
оголених грудях Пандіона, немов линули в його обійми після довгої розлуки.
Етруск і еллін посідали на пісок, холоднуватий, щільний і рівний, наче долівка рідного
житла.
Відпочивши, вони кинулися в морські хвилі, що пестливо коливалися. Море прийняло
їх, вітаючи легкими поштовхами. Пандіон і Каві тішилися запахом солоних бризок,
розтинаючи руками виблискуючі гребені, поки їх рани, що вже загоювались, не почали
горіти від морської води. Тоді двоє друзів вийшли на пісок, з насолодою споглядаючи
океанську далечінь. Вона простяглася перед ними синім мостом, який десь там, удалині,
з'єднувався з водами рідного моря; такі ж хвилі котилися зараз до білих скель берегів
Еллади, на жовті кручі батьківщини Каві.
Молодий еллін відчував, як сльози від радісного хвилювання заливають йому очі; він
не думав тепер про величезну відстань, яка все ще була між ним і батьківщиною. Тут було
море, а за морем чекала його Тесса, чекало все рідне й ласкаве, що він покинув і що
заслонили роки суворих випробувань, незліченні пригоди тяжкої путі.
Етруск і. еллін стояли на вузькій смузі берега обличчям до моря. А позаду височіли
могутні гори, вкриті грізними лісами, — край чужої землі, що стільки часу тримав їх у
полоні палючих пустинь, степів, сухих плоскогір'їв, вологих і темних хащ, — землі, яка
забрала від них роки життя — все те, що вони могли б віддати своїм близьким. Щоб
визволитись, потрібні були роки героїчної боротьби, величезні зусилля. Все це, віддане
батьківщині, принесло б їм пошану і славу.
Каві поклав важкі руки на плечі Пандіону.
— Доля наша тепер у власних руках, Пандіоне! — вигукнув етруск. Пристрасний
вогонь горів у його завжди похмурих темних очах. — Нас двоє: невже ми не досягнемо