Page 10 - На краю Ойкумены

Пандіон, за звичаєм, схилився перед дружиною Агенора, і та накрила йому голову
краєм плаща, а потім ласкаво притиснула його до грудей.
Дівчина радісно скрикнула і, зніяковівши, сховалася в глибині будинку. Батько з
усмішкою подивився їй услід.
Агенор, відпочиваючи, сів біля входу в майстерню. Коло будинку росли старі
маслинові дерева. Їх величезні вузлуваті стовбури химерно перепліталися, І замислений
погляд художника знаходив у них обриси людей і тварин. Одне дерево нагадувало велетня,
що, стоячи навколішках, підніс над зігнутою шиєю широко розставлені руки. В іншого
незграбні виступи стовбура зливалися в скорчений стражданням потворний тулуб. І всі
дерева згиналися, здавалось, з силою підштовхуючи вгору важку масу незліченних гілок,
вкритих сріблястим дрібненьким листям.
По другий бік будинку промайнула жіноча постать у святковому яскравосиньому
хіматіоні з золотими блискітками. Художник упізнав доньку в той самий момент, коли
дівчина зникла за схилом горба. Нечутно ступаючи босими ногами, до Агенора наблизилась
його дружина і сіла поруч.
— Тесса знову пішла в сосновий гай до Пандіона, — сказав художник і додав: — Діти
гадають, що нам не відома їх маленька таємниця!
Дружина його весело засміялась, але, раптом ставши серйозною, запитала:
— Що ти думаєш про Пандіона тепер, коли він прожив у нас більше року?
— Я полюбив його ще більше, — відповів Агенор, і дружина в знак згоди схилила
голову. — Але… — художник змовк, обмірковуючи дальші слова.
— Він хоче надто багато, — закінчила за нього дружина.
— Так, він жадає багато, і багато йому дано від богів. І нема кому навчити його — я не
можу дати йому те, чого він шукає, — сказав художник з сумною ноткою в голосі
— А мені здається, що він метається, не знаходячи себе, він не подібний до інших
юнаків, — тихо промовила дружина. — І я не розумію, чого йому іще треба, а іноді просто
буває шкода його.
— О, люба моя, ти правду кажеш: не дасть йому щастя прагнення досягти того, чого ще
ніхто не зміг зробити. А тривогу твою… Я розумію її причину: ти боїшся за Тессу?
— Ні, не боюся, донька моя горда і смілива. Але я почуваю, що кохання до Пандіона
може принести їй багато горя. Погано, коли людина, як Пандіон, перебуває в полоні шукань
— тоді кохання не вилікує його від вічної туги…
— Як вилікувало мене, — ласкаво посміхнувся до дружини художник. — А колись я,
певно, був схожий на Пандіона…
— Ну, ні, ти завжди був спокійнішим і міцнішим, — промовила дружина, погладивши
сивіючу голову Агенора.
Той дивився в далечінь, за дерева, куди зникла Тесса.
Дівчина поспішала до моря, часто оглядаючись, хоч і знала, що так рано в святковий
день ніхто не прийде в священний гай.
Від білих урвищ неродючих кам'янистих гір вже віяло жаром. Спочатку дорога
пролягала по рівнині, вкритій колючками, і Тесса йшла обережно, щоб не порвати подолу
свого найкращого хітона з тонкої напівпрозорої матерії, привезеної з-за моря. Далі місцевість
піднімалась горбом, суцільно вкритим кривавочервоними квітами. В яскравому сонці горб
палав, начебто залитий темним полум'ям. Тут не було колючок, і дівчина, високо підібравши
зборки хітона, побігла.
Швидко минувши поодинокі дерева, Тесса опинилася в гаю. Стрункі соснові стовбури
вилискували восковим ліловим блиском, розложисті вершини шуміли на вітрі, а гілля,
опушене м'якими голками завдовжки з долоню, перетворювало яскраве сонячне світло на
золотий пил.
Запах нагрітої смоли та хвої змішувався із свіжим диханням моря і розливався по
всьому гаю.
Дівчина пішла тихше, несвідомо підкорюючись урочистому спокоєві в гаю.