Page 59 - На краю Ойкумены

запитали лівійця із задніх рядів.
Лівієць пояснив, що починається найтяжча частина дороги: безконечні пасма піщаних
горбів. Далі вони все підвищуються, досягаючи трьохсот ліктів. Треба вишикуватися цепом,
по два чоловіки вряд, і йти, не відстаючи, не звертаючи уваги на втому. Хто відстане, той не
дійде. Лівієць йтиме попереду, вибираючи дорогу між піщаними горами.
Виявилося, що майже ніхто не встиг напитися, і вже зараз багатьох мучила спрага після
гарячки бою. Не в усіх були плащі, ганчірки або шматки матерії для того, щоб закрити від
сонця голову й плечі. Але вже нічого було робити.
Цепом, на двісті ліктів завдовжки, люди рушили далі, мовчки дивлячись собі під ноги,
що грузли у сипучому піску. Передні ряди завертали то праворуч, то ліворуч, обминаючи
сипкі схили, — дорога йшла крутими заворотами.
На сході зайнялася широка пурпурова смуга.
Серпоподібні або гострозазублені гребені піщаних горбів забарвилися золотом.
Освітлена пустиня видалася Пандіону морем застиглих високих хвиль з гладенькими
схилами, що відливали оранжовожовтим кольором. Нічне збудження повільно стихало, люди
заспокоювались. Воля, простір пустелі, золоті далі ранкової зорі цілюще впливали на
змучених у" полоні людей. Замість злоби й страху, туги й розпачу в серцях зростала радість.
Яскравішим ставав навколишній світ, бездоннішою блакить неба. Сонце піднімалося
все вище, проміння його, що спочатку ласкаво гріло, тепер палило і пекло. Сповільнене,
тяжке просування в лабіринті глибоких задушливих ущелин між велетенськими горбами
піску ставало все важчим. Тіні горбів дуже вкоротилися, по нагрітому піску вже було боляче
ступати, але люди йшли все далі, не зупиняючись, не оглядаючись. Попереду без краю
повторювалися зовсім схожі один на одного піщані горби, не даючи можливості будь-що
бачити.
Час минав, повітря, сонячне світло й пісок зливалися разом у суцільне море полум'я,
сліпучого, задушливого і палаючого, наче розтоплений метал.
Людям, що були родом з північних приморських країн, у тому числі Пандіону і обом
етрускам, було особливо тяжко.
В голові молодого елліна, ніби стиснутій обручем, шалено стукала кров, віддаючись
нестерпним болем.
Засліплені очі майже перестали бачити — в них плавали, струменіли або швидко
оберталися плями і смуги навдивовижу яскравих барв, що чергувалися в химерних
поєднаннях. Неймовірна сила сонця перетворила пісок у масу золотого пилу, насиченого
світлом.
Пандіон марив наяву: перед ним проносилися привиди. В багрових спалахах вогню
рухалися колосальні статуї Айгюптосу, потопали у хвилях фіолетового моря. Море, в свою
чергу, розступалося, табуни напівзвірів, напівптахїв хів мчали кудись, падаючи з
прямовисних урвищ дивовижної висоти. І знову вишиковувалися бойовим порядком і йшли
на Пандіона гранітні фараони Чорної Землі.
Хитаючись, молодий еллін протирав очі, бив себе по щоках, намагаючись бачити те, що
було насправді — палаючі жаром піщані схили, що наступали один на одного в сліпучому
золотавосірому світлі. Але знову крутилися барвисті вогненні вихорі, і тяжке марення
охоплювало Пандіона. Тільки пристрасне бажання бути вільним змушувало його
пересовувати ноги в такт з чорними ногами Кідого, і тисячі піщаних горбів відходили назад,
до Айгюптосу. Перед утікачами встали нові хребти високих піщаних гір, поділені
величезними гладенькими воронками, в глибині яких виступали вугільночорні шматки
грунту.
Благальний, хриплий стогін все частіше перебігав по довгому цепу рабів; тут і там
знесилені люди падали на коліна або просто обличчям у розпечений пісок, благаючи
товаришів добити їх.
Похмуро відвертаючись, люди проходили далі, і благання затихали позаду, за м'якими
обрисами піщаних гір. Пісок, пісок, розпечений, жахливий у своїй масі, неосяжний, тихий і