Page 62 - На краю Ойкумены

не відповідав.
Висота горбів зменшилася, і Пандіон, зрадівши, запитав Ахмі, чи не кінчаються піски.
— Ще далеко, ще багато піску, — похмуро відрубав провідник і повернув голову на
північний захід.
Поглянувши туди ж, Пандіон і Кідого побачили, що палаюче небо там закрите
свинцевим туманом. Похмура стіна, що здіймалася вгору, перемагала велетенську могутність
сонця і сяйво неба.
Раптом почулися дзвінкі приємні звуки — високі, співучі, чистого металевого тону.
Ніби срібні труби почали за горбами пісків чарівну мелодію.
Вони повторювались, наростаючи, все голосніші і частіші, і серця людей забилися
сильніше під впливом несвідомого страху, який несли ці сріблясті звуки, ні до чого не
подібні, далекі від усього живого.
Лівієць зупинився і з жалібним криком упав навколішки. Піднявши руки до неба, він
молився богам, просив захистити від страшенного лиха. Перелякані втікачі щільно збилися
докупи у вузькому просторі між трьома піщаними горбами. Пандіон запитливо глянув на
Кідого і здивувався — чорна шкіра негра стала сірою. Молодий еллін вперше бачив свого
друга переляканим і не знав, що так бліднуть чорношкірі. Каві схопив за плече провідника і,
без всякого зусилля підвівши його на ноги, злісно спитав, що трапилося.
Ахмі повернув до нього спотворене від страху обличчя, вкрите рясними краплинами
поту.
— Пісок пустині співає, кличе вітер, а з ним прилітає і смерть, — хрипло промовив
лівієць. — Йде піщана буря…
Гнітюча мовчанка повисла над загоном, її порушували тільки звуки півучого піску.
Каві стояв приголомшений — він не знав, що робити, а ті, хто знав, розуміли силу
небезпеки, яка загрожувала всім, і теж мовчали.
Нарешті Ахмі опам'ятався.
— Вперед, швидше вперед! Я бачив скелясту площадку, вільну від піску: треба
встигнути дійти до неї. Тут смерть неминуча — всіх засипле піском, а там… може, частина
врятується…
Перелякані люди кинулись за лівійцем, що побіг уперед.
Свинцевий туман перетворився на багрову імлу, що затягла все небо. Вершини піщаних
горбів зловісно закуріли, дихання вітру торкнулося запалених облич роєм найдрібніших
піщинок. Нічим стало дихати, повітря наче наситилося пекучою отрутою. Але ось
розступилися піщані горби, і втікачі опинилися на невеликому клаптику кам'янистого
грунту, почорнілого і згладженого. Навкруги наростав Гуркіт і гул вітру, що летів здалека,
багряна хмара швидко потемніла знизу, начебто чорна завіса заволокла небо. Вона вгорі
залишилась темночервоною, блідий диск сонця сховався в страшній хмарі. За прикладом
більш досвідчених, люди похапцем зривали з себе пов'язки, ганчірки, що прикривали голови
й плечі, закутували обличчя й падали на нерівну поверхню гарячого каміння, притискаючись
один до одного.
Пандіон трохи забарився. Останнє, що він позичив, сповнило його жахом. Все навкруги
набуло руху. По чорному грунті покотилося каміння завбільшки з кулак, наче сухе листя, що
його підганяє осінній вітер. Торби повикидали в напрямі до втікачів товсті завивисті
щупальці, пісок почав рухатись і швидко понісся, розтікаючись навколо, ніби вода, викинута
бурею на пологий берег. Заклубочена маса налетіла на Пандіона — юнак упав і більше
нічого не бачив. Серце часто билося, і кожний його удар відбивався в голові. Прискорене
дихання насилу проривалося крізь горло і рот, які, здавалося, вкрилися твердою коркою.
Свист вітру звучав високими нотами, змішуючись з глухим шумом летючого піску,
пустеля гуркотіла і ревла навколо. В голові Пандіона запаморочилося, він боровся з
непритомністю, яку викликала буря, що давила й сушила його. Страшенно кашляючи,
молодий еллін звільняв горло від піщаного пилу і знову починав прискорено дихати. Зусилля
опору в Пандіона повторювалися все рідше, нарешті він втратив свідомість.