Page 63 - На краю Ойкумены

А грім бурі ставав усе впевненішим і грізнішим, його гуркіт перекочувався по пустелі,
мов велетенські мідні колеса: Кам'янистий грунт здригався, відповідаючи гулом, наче
металевий лист, а над ним неслися хмари піску. Піщинки, насичені електрикою, спалахували
блакитними іскорками, і вся маса рухливого піску котилася, повна синюватих виблисків.
Здавалось, от-от поллє дощ і свіжа вода врятує висушених пекучим повітрям,
знепритомлених людей. Але дощу не було, а буря гуркотіла. Темна купа людських тіл
вкривалася все товщим шаром піску, що приховував слабкі рухи, глушив поодинокі
стогнання…
Пандіон розплющив очі і побачив на тлі зірок силует чорної голови Кідого. Як потім
довідався Пандіон, негр довго клопотався над позбавленими життя тілами друзів —
молодого елліна та етрусків.
У темряві метушилися люди, розкопуючи занесених піском товаришів, прислухаючись
до слабкого трепету життя в грудях непритомних, відсуваючи в сторону загиблих.
Лівієць Ахмі із своїми звиклими до пустелі одноплемінниками і кілька негрів пішли
назад», до джерела в скелях. Кідого залишився з Пандіоном, не в силі покинути друга, що
ледве дихав.
Зрештою напівживі п'ятдесят п'ять чоловік, що майже не розрізняли дороги, пішли,
тримаючись один за одного, на чолі з Кідого, по слідах тих, які пішли раніш.
Ніхто не думав про те, що їм довелося повернути назад, може, назустріч можливій
погоні,— в думках у кожного була тільки мрія про воду. Вода, що відтіснила волю до
боротьби, погасила всі прагнення, — вона була маяком у туманній гарячці розпаленого
мозку.
Пандіон втратив всяку уяву про час, забув про те, що вони відійшли від джерела не
далі, ніж на двадцять тисяч ліктів, забув про все, крім того, що треба триматися за плечі
переднього товариша і мляво ступати в такт з товаришами, що рухалися попереду.
Приблизно на середині дороги вони почули попереду голоси, що здалися надзвичайно
гучними: Ахмі та двадцять сім чоловік, що пішли з ним, поспішили назустріч, обережно
несучи намочене у воді ганчір'я і дві старі посудини з тикви, знайдені біля джерела.
Люди знайшли в собі сили відмовитися від води, запропонувавши Ахмі піти до тих, що
лишилися на місці катастрофи.
Надлюдські зусилля потрібні були для того, щоб повернутися до колодязя, сили
підупадали з кожним десятком кроків, та проте люди мовчки пропустили групу водоносів і
попленталися далі.
Хиткий чорний туман застилав очі людей, що спотикалися, деякі з них падали, але,
підбадьорені умовляннями, підтримувані більш витривалими товаришами, йшли далі.
П'ятдесят п'ять чоловік не могли пригадати останньої години дороги — люди йшли майже
несвідомо, ноги їх продовжували невпевнені, уповільнені рухи. І все ж таки мандрівники
дійшли, вода повернула їм свідомість, напоїла їхні тіла, дала змогу загуслій крові знову
розм'якшити висохлі м'язи.
І як тільки мандрівники опам'яталися, вони згадали про товариські обов'язки. Трохи
набравшись сили, вони пішли назад за прикладом перших, несучи назустріч тим, що брели в
пісках, джерело життя — воду, яка капала з мокрих шматків тканини. Ця допомога була
неоціненна, бо прийшла саме вчасно. Сонце вже сходило. Останню групу тих, що зосталися
живими, підтримала принесена лівійцями вода. Люди зупинилися посеред пісків, не маючи
сили йти далі, незважаючи на умовляння, спонукання і навіть погрози. Мокре ганчір'я дало
людям ще годину відстрочки — час, що виявився достатнім для того, щоб дістатися до
колодязя.
Так повернулися до води ще тридцять один чоловік, — всього врятувалося сто
чотирнадцять — менше ніж половина тих, що вступили в пустелю два дні тому. Найслабкіші
загинули ще під час першого переходу через піски, тепер страшна катастрофа загубила
багато прекрасних, міцних бійців. Майбутнє здавалося дуже непевним. Вимушена
бездіяльність пригнічувала, сили для продовження накресленого шляху ще не було, зброю