Page 60 - На краю Ойкумены

зловісний, здавалося, затопив увесь світ морем задушливого, сипучого полум'я.
Попереду, в злотистому сяйві сонця, майнув далекий сріблястий проблиск. Лівієць
подав слабкий, але підбадьорливий крик. Все виразніше на бурому фоні далини
вимальовувалися плями, що виблискували нестерпно яскравим блакитним сяйвом. То були
ділянки грунту, покритого кристалічною сіллю.
Піщані горби дрібнішали, нижчали і незабаром перетворилися в невеликі купи
затверділого злежаного піску, і ноги, звільнені від причепливих обіймів сипких пісків,
рухалися легко. Жовта тверда глина, порита темними тріщинами, здавалася гладенькою
плитою двірцевої алеї.
Сонце ще на цілу долоню не дійшло до півдня, а повсталі раби вже досягли стрімкого
невисокого уступу з коричньового шаруватого каменю й повернули під прямим кутом
ліворуч на південний захід. У короткій ущелині, що широким кутом врізалася в уступ скелі і
чорніла здалека, подібно до отвору печери, знаходився стародавній колодязь — джерело з
холодною і чистою водою.
Щоб запобігти сутички збожеволілих від спраги людей, Каві поставив найсильніших
біля входу в ущелину. Спочатку напоїв найбільш ослаблих.
Сонце вже давно перейшло за південь, а люди все пили й пили, відповзали в затінок
урвища із здутими животами й знову поверталися до води. Поволі втікачі оживали: вже чути
було швидку мову витривалих негрів, уривчастий сміх, легке пересварювання… Але радість
не приходила до підбадьорених людей — багато вірних товаришів залишилося вмирати в
лабіринті піщаних гір, товаришів, які тільки-що ступили на дорогу волі, мужньо боролися,
ставлячись з погордою до смерті,— товаришів, що злили свої зусилля в самовідданому
пориві з зусиллям тих, які врятувалися.
Пандіон з подивом помічав, як змінилися раби, з якими він пробув так багато часу в
шене. Зникла тупа байдужість до оточення, що лежала однаковою печаткою на стомлених,
виснажених обличчях.
Очі, раніше тьмяні і байдужі, тепер уважно й жваво поглядали навкруги, риси суворих
облич виступали начебто виразніше. Це були вже люди, а не раби, і Пандіон пригадав, що
мудрий Каві був правий, коли дорікнув йому за презирство до своїх товаришів. Брак
життєвого досвіду заважав Пандіону зрозуміти людей. Молодий еллін прийняв тяжке
пригнічення від тривалого полону за природні властивості.
Люди скупчилися біля схилу ущелини в невеликих плямах рятівного затінку.
Незабаром непробудний сон опанував усіх — погоні можна було не боятися в цей день: хто,
крім людей, що одважилися на смерть заради волі, зможе вдень пройти через палаюче пекло
піщаного моря?
Втікачі відпочивали до заходу сонця, і стомлені ноги і знову стали легшими. Невелику
кількість харчів, яку зуміли пронести через піски найсильніші, було сумлінно поділено між
усіма.
Попереду чекав їх великий перехід до дальшого джерела; лівієць казав, що доведеться
йти цілу ніч, зате на світанку, ще до початку спеки, вони будуть біля води. За цими
колодязями знову лежить смуга піщаних горбів — остання перед великим, оазисом. На
щастя, вона не широка — не більша, ніж пройдена, і якщо повстанці вирушать надвечір, коли
сонце перейде на південний захід, то вночі вони дістануться до великого оазиса, де добудуть
харчів. Таким чином, без їжі доведеться побути лише добу. Все це здавалося не страшним
для людей, що зазнали так багато лиха. Головне, що окриляло і бадьорило, полягало в тому,
що вони, вільні, відходили все далі й далі від проклятої країни Та-Кемт, все менше
ймовірним було, що їх наздожене погоня.
Захід згасав, на полум'я розжареного вугілля сипався сірий попіл. Останній раз
вдосталь напившись, втікачі рушили в дорогу.
Гнітюча спека зникла, розсіяна чорним крилом ночі темрява ласкаво і м'яко обіймала
спалену полум'ям пустелі шкіру людей.
Вони пішли по низькому рівному плоскогір'ю, засипаному силою гострокутного