Page 104 - На краю Ойкумены

Почався довгий підйом.
Два дні піднімалися вгору подорожні. Ліс ставав дедалі густіший і непроникніший.
Зникли галявини, на яких можна було знайти їжу, повалені велетенські дерева все частіше
загороджували дорогу. Уникаючи колючих завіс із тонких пружних стебел, що звисали
згори, або непрохідних заростей чагарника і дрібних дерев, загін пробирався рачки у
вимоїнах дощових потоків, які борознили схили.
Жорстка суха земля сипалася з-під долоней і колін. Люди повзли в цьому лабіринті
тільки в напрямі водяних вибоїн.
Дедалі ставало все холодніше, неначе справді загін потрапив у глибоке вогке
підземелля.
Уже зовсім стемніло, коли схил скінчився, і подорожні, очевидно, піднялися на
плоскогір'я. Більше не траплялося вимоїн від дощових потоків, і, щоб не загубити напряму,
мандрівники зупинилися на ночівлю. Жодна зірка не блиснула крізь зелене склепіння.
Дужий вітер бурхав десь угорі. Пандіон довго лежав і не спав, прислухаючись до лісового
гулу, дуже схожого на шум близького моря. Рокотання, шелест і стукіт гілок у поривах вітру
зливалися в могутні сплески, що нагадували розмірені розкоти прибою.
Не світало дуже довго — сонячне світло затримувалося суцільним туманом. Нарешті,
невидиме сонце подолало сутінки, і перед людьми постало гнітюче похмуре видовище.
Стовбури дивовижних дерев, у півтораста ліктів заввишки, з чорною І білою
гладенькою корою, ховали свої верховіття в молочній густій імлі, в якій зовсім не було видно
замшілих гілок. Насичені водою мох і лишайники довгими темними космами або сивими
бородами звисали з дерев, гойдаючись інколи на страшенній висоті. Вода хлюпала під
ногами, виступаючи з губчатої сітки переплетеного коріння, трав і моху. Густі зарості кущів
з великим листям загороджували дорогу. Великі бліді квіти, подібні до пористих куль, тихо
коливалися в тумані на довгих ніжках.
Чорні й білі колони, що мали в поперечнику чотири лікті, громадилися незліченною
юрмою, сірий туман клубочився навколо них, по корі стікала струминками вода. Іноді
стовбури були одягнені в товсту ковдру з мокрого моху.
У цьому страшному лісі далі тридцяти-сорока ліктів нічого не було видно; не можна
було ступити, не прорубавши собі дороги біля підніжжя дерев-велетнів.
Нагромадження величезних повалених стовбурів дуже пригнічувало подорожніх, які
вже багато труднощів зазнали. Найгірше було те, що вони не могли орієнтуватись, — ніщо
не давало їм можливості перевірити напрям, у якому вони йшли.
Негри мерзли в холодному тумані, налякані ще небаченою могутністю лісу; лівійці
були зовсім пригнічені. Подорожнім здавалося, що вони зайшли в самісіньку оселю лісових
богів, заборонену для людей, звідки нема виходу.
Каві дав знак Пандіону, — обидва озброїлися ножами і люто заходилися рубати мокрі
гілки. Потроху підбадьорилися й інші товариші,— люди працювали, зміняючи один одного,
переповзали через гори велетенських стовбурів, плуталися, шукаючи виходу серед
дивовижних коренів, і знову потопали в непрохідній зелені. Години минали й минали: все ще
так само висіла вгорі біла імла, так само важко й повільно капала з дерев вода, повітря не
ставало тепліше, і тільки помітивши, що туман став сіруваточервоним, люди зрозуміли, що
настає вечір…
— Ніде нема проходу! — з цією звісткою Кідого сів на корінь, у відчаї стискаючи
голову. Двоє провідників повернулися ще раніше з такими ж результатами.
Вузька галявина простяглася на тисячу ліктів упоперек прорубаної просіки. Позаду був
похмурий велетенський ліс, крізь який з нелюдськими зусиллями пробивався загін три дні.
Попереду стояла суцільна зарість високого бамбука. Блискучі колінчасті стовбури
піднімалися на двадцять ліктів, плавно нагинаючи вниз свої тонко-перисті верхівки. Бамбук
ріс так щільно, що не було ніякої змоги проникнути в глиб цієї густої решітки з прямих, як
списи, колінчастих труб. Перед подорожніми постала непроникна огорожа. Полірована
поверхня круглих стовбурів була така тверда, що бронзові ножі подорожніх притупилися від