Page 99 - На краю Ойкумены

бачачи перед собою тільки спину товариша, що йшов попереду. А з шелестячих високих стін
праворуч і ліворуч щохвилини загрожувала небезпека — кожної миті стебла могли
розсунутись і пропустити лева, що непомітно підкрадався, розлюченого носорога або високу
неосяжну тушу злобного самотнього слона. Трава роз'єднувала товаришів і найгірше
доводилося тим, хто йшов позаду: на них міг кинутись лютий звір, стривожений
подорожніми, що йшли попереду. Вранці трава була зволожена холодною росою,
виблискуючий пил від водяних бризок стояв над мокрими, наче після дощу, тілами людей. У
жарку пору дня роса зникала безслідно, сухий порох дер у горлі, сиплючись з верхівок
стебел, у тісних проходах нічим було дихати.
На третій день путі на хороброго лівійця Такела, який ішов позаду, напав леопард, і
тільки завдяки щасливому випадку юнак відбувся незначними подряпинами. Другого дня
після того на Пандіона і його сусіда-негра стрибнув з трави величезний темногривий лев.
Спис Іруминого батька стримав хижака, і товариш елліна, підхопивши щит, який від
несподіванки впустив Пандіон, напав на лева ззаду. Звір повернувся до нового ворога і впав,
проколотий трьома списами. Кідого прибіг, задиханий від хвилювання, коли все вже було
скінченої воїни, важко дихаючи, витирали із списів швидко побурілу лев'ячу кров. Хижак
лежав майже непомітний у бурій пом'ятій траві. Збіглися всі учасники походу, гучні крики
залунали над місцем бою. Всі доводили двом кремезним неграм — Дхломо і Млафу, які
разом з Кідого вели загін, що кінець кінцем звірі кого-небудь уб'ють. Треба обійти цю
рівнину високої трави. Провідники зовсім і не думали перечити. Загін круто повернув на
південь і ще до вечора наблизився до довгої лісової смуги, що простяглася якраз у
потрібному південно-західному напрямі. Такий ліс був уже знайомий Пандіону — зелений
склепистий коридор над вузькою степовою річкою. Ліси-галереї перетинали степ у різних
напрямах вздовж річок і струмків.
Подорожнім пощастило: під зеленим склепінням не було колючих заростей, ліани не
сплели непрохідних завіс, — загін бадьоро попрямував вузькою лісовою смугою, лавіруючи
між велетенським корінням. Глибока тиша і прохолодна півтемрява змінили шелестіння
трави в задусі сліпучого дня. Ліс простягнувся дуже далеко, — день за днем ішли ним
подорожні, зрідка виходячи в степ по дичину або вилазячи на низькі дерева узлісся, щоб
перевірити напрямок.
Хоч пересуватись тут було легше і безпечніше, Пандіона гнітили сутінки і тиша
таємничого лісу. Молодий еллін повертався тут до спогадів про зустріч з Ірумою. Втрата
здавалася величезною, туга оповивала для Пандіона весь світ сірим серпанком, а невідоме
майбутнє було таким же похмурим, мовчазним і темним, як ліс, яким вони йшли.
Пандіону здавалося, що темна дорога в одноманітному чергуванні колонад величезних
стовбурів дерева, темряви та сонячних плям, горбів і ям нескінченна.
Вона вела в невідому далечінь, все глибше встромляючись у серце чужої і дивної землі,
де все було незнайоме і тільки коло пильних товаришів рятувало від неминучої смерті.
Море, до якого він так прагнув і яке здавалося легко досяжним, коли він був у полоні,
тепер відсунулося безмірно далеко, загороджене тисячами перешкод, місяцями важкої путі…
Море відірвало його від Іруми, а само лишилося неприступним…
У кінці лісу подорожні побачили велике болото. Воно перетинало дорогу від краю до
краю горизонту, простяглося вперед, затягнуте вдалині зеленуватою імлою вологих випарів,
ранками обволікаючись низькою пеленою білястого туману. Білі чаплі літали невеликими
зграями над морем очерету.
Для Каві, Пандіона і лівійця ця перешкода була несподіваною. Вони, не знаючи, що
робити, дивилися на яскравозелену хащу болотних заростей з вікнами води, що аж горіли на
сонці. Але вожаки задоволено переглядалися і посміхались: вони йшли вірною дорогою, два
тижні важкого походу не пропали марно.
На другий день загін зв'язав плоти з особливого, надзвичайно легкого й пористого