Page 50 - На краю Ойкумены

чекати, що зміниться? Коли зміниться через десять років, то тоді ми вже не зможемо ні
битися, ні втікати. Хіба ти боїшся смерті? Каві підняв руку.

— Не боюсь, і ти це знаєш, — відрубав етруск. — Але за нами не одне життя, а п'ятсот.
Чи ти хочеш принести їх у жертву? Дорога ціна твоєї смерті!
Пандіон рвучко підвівся і вдарився головою об низеньку стелю.
— Я подумав, поговорю, — поспішно промовив Каві,— але шкода, що лише два шене
поблизу від нас. Погано, що у нас нема язиків по інших шене. Завтра вночі, будемо говорити,
я дам тобі знати, попередь Кідого…
Пандіон вибрався з хижки етруска, проповз вздовж стіни, і поспішаючи, щоб встигнути
до сходу місяця, поліз до Яхмоса. Яхмос не спав.
— Я був у тебе, — схвильовано прошепотів єгиптянин, — але тебе не застав. Я хочу
тобі сказати… — Він запнувся. — Мені сказали, що завтра мене заберуть звідси —
відправляють триста чоловік на золоті рудники в пустелю. Так от — звідти не повертається
ніхто…
— Чому? — запитав Пандіон.
— Раби, вислані туди, рідко живуть більше року. Нема нічого більш жахливого, ніж
праця там — у розпеченому серці гори, без повітря. І води дають мало— її невистачає. Треба
бити найміцніший камінь, піднімати руду на собі в корзинах. Найвитриваліші падають, як
мертві, наприкінці робочого дня, стікаючи кровью з вух та горла… Прощай, екуеше, ти
світла людина, і я полюбив тебе, хоча ти врятував мене даремно. Але я ціную не порятунок, а
співчуття… Давно вже гірке життя змусило нашого стародавнього співця скласти хвалу
смерті. І я зараз повторяю її.
— «Смерть стоїть передо мною, як одужання перед хворим, як вихід після хвороби, —
речитативом зашепотів єгиптянин, — як перебування під парусом у вітряну погоду, як запах
лотоса, як дорога, обмита дощем, як повернення додому з походу…» голос Яхмоса обірвався
з стогоном.
Охоплений жалем, молодий еллін присунувся до єгиптянина.
— Але ти можеш сам… — Пандіон не доказав. Яхмос відсахнувся.

— Що ти говориш, чужинцю! Хіба я можу примусити своє Ка 57 вічно мучити Ба 58 в
безконечних стражданнях…
Пандіон нічого не зрозумів. Він був щиро переконаний, що після смерті кінчаються і
муки, але промовчав, пожалівши єгиптянина.
Яхмос заходився поспіхом рити землю в кутку своєї хижки, відсунувши вбік солому, на
якій спав уночі.
— Ось візьми оцей кинджал, якщо ти колись наважишся… а це на згадку про мене,
якщо трапиться чудо і ти станеш вільним, — Яхмос поклав на руку Пандіона гладеньку
холодну річ.
— Що це, навіщо воно мені? — здивувався молодий еллін.
— Це камінь, який я знайшов у підземеллях одного старого храму, захованого в скелях.
І Яхмос, зрадівши, що має змогу забутися в спогадах, розповів Пандіону про таємничий
стародавній храм, на який віл натрапив, шукаючи багатих гробниць, біля завороту великої
ріки за багато тисяч ліктів нижче від «Міста»-столиці Нут-Амон.
Яхмос помітив сліди старої стежки, що вели до стрімких урвищ від берега невеликої
затоки, густо зарослої очеретом. Місце було віддалене від селища, і ніхто туди не заглядав,
бо нічого привабливого для хлібороба чи пастуха не було на неродючих скелястих урвищах.
Яхмос міг без остраху провадити свої розшуки і, не гаючи часу, попрямував у глиб

57 Ка — за єгипетськими віруваннями, розумна душа.

58 Ба — тілесна душа, привід тіла.