Page 93 - На краю Ойкумены

усміхаючись, одійшла від стовбура дерева і сама стала перед елліном. Ірума накинула на
себе батьків мисливський плащ з м'якої сірої кори і в ньому, на фоні дерев, була зовсім
непомітна. Дівчина дала знак Пандіону йти за нею слідом і швидко пішла вздовж узлісся до
півкруглого виступу лісу, який заходив у степ за три тисячі ліктів від селища. Там вона
зупинилася під деревами. Пандіон з цікавістю роздивлявся — він вперше був в
африканському лісі. Еллін уявляв його зовсім іншим, — ліс тягнувся довгою вузькою
смугою по долині річки, що омивала селище, і завширшки була не більше двох тисяч ліктів.
Це було величезне склепіння з високих дерев, темна галерея над глибоким, завжди
похмурим видолинком річки. Дерева далі ставали все вищі, а коло берега, що круто
спускався до самої води, хилилися аж до землі, схрещуючи вгорі своє гілля. Стрункі й прямі
стовбури з білястою, чорною і коричньовою корою здіймалися вгору на цілу сотню ліктів,
наче густа колонада високої будівлі. Віти густо перепліталися в суцільне склепіння,
непроникне для сонця. Похмуре сіре світло струмувало згори, погасаючи в глибоких
западинах поміж дивовижним корінням, схожим на невисокі стіни. Тиша, не порушувана
ніякими звуками, крім ледве чутного дзюрчання води, півтемрява, височезна лісова колонада
приголомшили Пандіона. Він здався сам собі непрошеним пришельцем, який вдерся в
заборонене, повне таємниці серце чужої природи.
Над самою водою в зеленому склепінні були вузькі просвіти — там згори падав
суцільний каскад золотого вогню. Він, оповиваючи дерева сяючим туманом, дрібнився в
проміжках між стовбурами на вертикальні смуги світла, що поступово згасали в глибині лісу.
Пандіону згадалися темні, таємничі храми Айгюптосу. Канати повзучих рослин
перекидались від стовбура до стовбура вільними петлями або спускалися вниз, утворюючи
хвилясті завіси. Грунт, усипаний листям, потертю гнилих плодів і гілок, був пушистий і
м'який, де-не-де по ньому були розкидані дрібні зірки барвистих квітів.
Із стовбурів звисали, як клапті здертої шкіри, довгі шматки кори, яка ніби лущилась.
Великі метелики безшумно літали над землею; їхні тріпотливі крильця привертали
увагу молодого елліна химерним поєднанням фарб — яскравих оксамитночорних,
металевосиніх, червоних, золотих і сріблястих.
Ірума впевнено йшла між корінням, спускаючись до річки, і привела Пандіона на рівну
галявинку біля самого водостока, вкриту ніжним килимом пухнастого моху. Тут стояло
дерево, розбите блискавкою. У відщепі твердої жовтої деревини вирізнялися грубі обриси
людської фігури. Очевидно, дерево було річчю, яку шанували, — довкола нього висіли
кольорові ганчірки, зуби хижаків. У землі стирчали три почорнілі слонові ікла.
Ірума, шанобливо схиливши голову, наблизилася до старого дерева і поманила до себе
Пандіона.
— Це предок нашого роду, народжений від громового удару, — тихо промовила
дівчина. — Дай йому що-небудь, щоб стародавні люди були добрі до нас.
Пандіон оглянув себе — у нього не було нічого, що він міг би віддати цьому грубому
богові, вигаданому предкові Іруми. Юнак, посміхаючись, розвів руками, але дівчина була
невблаганна.
— Дай оце, — вона доторкнулася до пояса, сплетеного з жирафових хвостів, який
щойно зробив Кідого для Пандіона на спомин про полювання.
Молодий еллін слухняно розв'язав і віддав дівчині смужку шкіри. Ірума скинула плащ.
Вона була без браслетів, без намиста, тільки в широкому шкіряному поясі, що косо спадав на
ліве стегно.
Дівчина стала навшпиньки, потяглась до зазубрини біля голови ідола і прикріпила там
Пандіонів подарунок. Ничже Ірума почепила клаптик строкатої шкури леопарда і в'язку
схожих на буси темночервоних зерен. Потім дівчина висипала до підніжжя ідола жменю
проса і задоволена відступила.
Тепер вона уважно дивилася на Пандіона, притулившись спиною до стовбура